Завдання викладання образотворчого мистецтва.

1. Формувати в дітей художньо-естетичне ставлення до дійсності як здатність до неспоживацького художнього пізнання світу та його образної оцінки. Це передбачає наявність таких особистісних якостей, як відчуття краси та гармонії, здатність емоційно відгукуватися на різноманітні появи естетичного у навколишньому світі, вміння помічати прекрасне у спостережуваних явищах та усвідомлювати його, потреба в спогляданні та милуванні.
2. Розвивати специфічні для художньо-творчого процесу універсальні якості особистості як основу для розвитку її творчого потенціалу, художньо-творчу уяву, оригінальне, нестереотипне асоціативно-творче мислення, художньо-образні якості зорового сприйняття, спостережливість, зорову пам’ять тощо.
3. Формувати потребу до продуктивної художньої творчості, вміння створити виразний художній образ, оригінальну композицію мовою того чи іншого виду образотворчого мистецтва; оволодівати основами художньо-образної мови і виражальними можливостями художніх технік, що дасть змогу досягти свободи вираження у творчості.
4. Формувати знання і уявлення про образотворче мистецтво, його історію та роль у житті людей, навички розуміння мови різних видів образотворчого мистецтва, усвідомлення ролі художнього образу в мистецтві; розвивати навички його сприйняття та емоційно-естетичної оцінки, культуру почуттів.
5. Розвивати сенсорні здібності дітей, що сприятиме повноцінності художньо-естетичного сприйняття та поліпшення якісного боку практичної художньо-творчої діяльності.

Успішний художньо-творчий розвиток дітей забезпечується дотриманням методичних принципів, адекватних специфіці мистецтва:

•     Організація художньо-творчого розвитку передбачає врахування вікових, індивідуальних, національних, культурних, регіональних особливостей і традицій; останнє зумовлює звертання до глибоких коренів народної творчості, переймання національним духом, а не сліпе копіювання взірців національного декоративного мистецтва;
•     Залучення до розуміння змісту та сутності мистецтва повинно здійснюватися шляхом особистісно-емоційного сприйняття художньої інформації. Саме через це досягається духовно-моральне і естетичне виховання особистості, пробудження в її душі добрих почуттів, чуйності, здатності до співпереживання;
•     Художній образ – це основа , на якій будується художньо-образне сприймання мистецтва і власна художня діяльність. Через це опору на художній образ необхідно передбачити у всіх видах художньої діяльності – і в розділі „Практична робота”, і в розділі „Сприймання”
•     Опанування мовою мистецтва і формування навичок практичної роботи доцільні лише в художньо-образному ключі, як освоєння засобів виразності художнього образу. Інакше набуті знання і уміння будуть позахудожніми (тобто марними);
•     Ефективність занять мистецтвом істотно залежить від зацікавлення художньою працею, від одержуваних дітьми під час занять емоційного задоволення, радості, забезпечення цієї умови досягається дотримання вищезазначених положень і характером організації занять (уроків);

Заняття образотворчим мистецтвом повинні бути організовані за законами мистецтва, що передбачають:

а) нестереотипність, структурну різноманітність, сценарну режисуру;

б) залучення учнів до співпереживання, створення відповідного темі уроку емоційного настрою, чому сприятиме включення до сценарію уроку ігрових, казкових моментів, використання інших видів мистецтва (художнього слова, музики, елементів театрального дійства, кінофрагментів);

в) наявність трьох основних структурних елементів уроку (відповідно до Законів будь-якої художньої творчості): сприймання, формування творчого задуму, його посильна творча реалізація.

Особистісно-орієнтований підхід

Останнім часом у науковому та педагогічному середовищі широкого розповсюдження набув термін „особистісно-орієнтованого навчання”. Особистісно-орієнтований підхід надає можливість розглядати учня, як суб’єкт процесу навчання, вказує на неповторність індивідуальних механізмів розвитку даної особистості. За визначенням С.І. Подмазіна, „зміст особистісно-орієнтованої освіти передусім полягає у задоволенні потреб буття людини, її особистісного існування: свободи, вільного вибору себе, свого світогляду, дій вчинків, позицій, самостійності і самореалізації, самовизначення, творчості, повинен включати все, що необхідно людині для будівництва і розвитку.”.

І.Я.Якиманська виділяє такі головні позиції особистісно-орієнтованого навчання:

•     Визнання учня головним суб’єктом процесу навчання;
•     Визначення мети – розвиток індивідуальних здібностей учня;
•     Визначення засобів, що забезпечують реалізацію встановленої мети шляхом виявлення й структурування власного досвіду учня, його направленого розвитку в процесі навчання.

Основним елементом освітнього процесу був і залишається урок. В умовах особистісно-орієнтованого підходу суттєво змінюється його мета, функція, форма організації. Мета такого уроку – створення умов для виявлення пізнавальної активності учнів, засобами досягнення вчителем такої мети є:

•     Використання різних форм і методів організації навчальної діяльності, як дозволяють розкрити власний досвід учнів;
•     Створення атмосфери зацікавленості кожного учня в роботі класу;
•     Стимулювання учнів до всловлень, використання різних способів виконання завдань без побоювання помилитися, одержати невірну відповідь, не той результат;
•     Використання в ході уроку дидактичного матеріалу, який дозволяє вибрати найбільш значні для нього види і форми навчального змісту;
•     Оцінка діяльності учня не тільки за кінцевим результатом (вірно-невірно), але й за процесом його осягнення;
•     Заохочення прагнення учня знаходити свій спосіб роботи аналізувати способи робити інших учнів у ході уроку, вибирати та засвоювати більш раціональний;
•     Створення педагогічних ситуацій на уроці, які дозволяють кожному учню проявити ініціативу, самостійність, вибірковість у способах роботи, створення обстановки для природного самовираження учня.

Форми організації навчально-пізнавальної діяльності

В арсеналі кожного вчителя є значна кількість форм організації навчально-пізнавальної діяльності, а саме:

•     фронтальна форма, за характером сумісно-індивідуальна ( передбачає, що всі учні працюють в одному темпі за однаковим завданням);
•     парна (організація навчально-пізнавальної діяльності за парами, які мають певну основу, навчальні, індивідуальні можливості учнів);
•     групова (склад учнів поділяється на групи, бригади, ланки; кожна група має своє завдання , рівноцінні за змістом та складністю);
•     кооперовано-групова, колективна (клас поділяється на групи для виконання кожною з них частини загального завдання;
•     диференційовано-групова (передбачає організацію роботи груп учнів з різними можливостями, за різними завданнями, що відповідають визначеним можливостям);
•     ланкова (передбачає організацію навчальної діяльності постійних груп учнів, за характером – послідовно-взаємодіюча);
•     бригадна (передбачає організацію навчальної діяльності спеціально сформульованих тимчасових груп учнів, за характером – сумісно-взаємодіюча);
•     індивідуальна (самостійна робота кожного учня за особистим завданням і за самостійно обраним темпом, які залежать від навчальних можливостей і психічних особливостей);
•     індивідуально-групова (передбачає включення окремих учнів в роботу над оригінальними завданнями при виконанні основним складом загального завдання);

Педагогічна майстерність вчителя полягає в усвідомленні цілей навчального процесу, чіткому визначенні завдань конкретного етапу навчання, конкретного уроку та їх реалізації, доцільному підбору методів і форм навчання.